25.Х.1825, Відень – 3.VІ.1899, також – австрійський композитор, скрипаль і диригент.

Старший син Іоганна ІІІ. Навпаки бажанню батька, який хотів зробити сина комерсантом, став таємно від нього вчитися грати на скрипці У концертмейстера оркестра Штрауса-батька – Ф. Амона. По композиції займався у Дрекслера. В 6-ти літньому віці склав перший твір опублікований під назвою Перша думка – Erster Gedanke. В 1844, суперничавши з батьком, організував свій концертний ансамбль складався з 15 музикантів-одноліток, який переріс потім в оркестр, і успішно виступав з ним як скрипаль-диригент і композитор. Публіка поступово віддала перевагу молодшому ІІІ. Після смерті батька 1849 ІІІ об’єднав два оркестри під своїм керівництвом і здійснив з цим колективом ряд концертів, поїздок по Європі. Раніше гастролював з власним оркестром по Сербії і Румунії 1847. В 1851 гастролював в Гамбурзі, Празі, Дрездені, Лейпцизі, Варшаві. В 1856-1865 і 1869 побував в Росії, керував літніми концертними сезонами в Павловську див. Павловський вокзал. Крім власних творів і творів других західно-європейських композиторів, Штраус виконував тут твори російських композиторів, в тому числі вперше – Песню одалисок і Марш Олоферна з опери Юдифь Серова 1862, Характерические танцы Чайковського 1865, пізніше включені Чайковським в його оперу Воевода, в 1864 присвятив спеціальну програму творам М. І.Глінки. Штраус концертував в Росії також в 1872 і 1886, виступав в Петербурзі і Москві. В 1872 гастролював в США, в тому числі в Бостоні дав 14 концертів, де для стотисячної аудиторії диригував великим хором і оркестром 20 тисяч музикантів, сто диригентів-помічників. В 1863-70 Штраус – диригент придворних віденських балів. Штраус ввійшов в історію музики як майстер танцювально-побутової музики і оперети. В творчості Штрауса віденський вальс досягнув класичної вершини свого розвитку композитор прозваний королем вальсу. Ним написано близько 500 творів концертно-побутового плану вальси, польки, кадриль, мазурки, марші, галопи, крім того, близько 50 таких творів написано Штраусом разом з братами. Важлива заслуга Штрауса складалась в побудові жанрів так званої легкої музики на високий художній рівень. Опора на народні пісенно-танцювальні ритмоінтонації і практику побутового музикування визначила національний характер твору. Сучасники називали вальси Штрауса патріотичними піснями без слів. Мелодії його кращих вальсів Казки Віденського лісу, На чудовому блакитному Дунаї та ін. дістали розповсюдження в Австрії як народні. В області танцювальної музики Штраус розвив традиції своїх попередників – Ф. Шуберта, Й. Лаккера, К. М.Вебера, свого батька.

Вальси Штрауса – романтично натхненні танцювальні поеми, що передають різні відтинки душевних настроїв. Вони носять різні програмні заголовки серед них присвячені Росії Прощание с Петербургом, революції 1848 Песни свободы, Песни баррикад, Звуки единства, 1848, траурний вальс, написаний на смерть батька Вальс-некролог, 1849. Штраус розвив форму віденського вальсу, збагатив вальс зі сторони мелодики, гармонії, інструменталістки.

Штраус – автор 16 оперет, які він почав писати з 1870-х років, знаходячись під великим впливом Ж. Оффенбаха. Перетворюючи національні традиції комедійних вистав, Штраус склав спеціальний різновид віденської оперети. Одна з вершин творчості Штрауса в цьому жанрі – оперета Летюча миша 1874. Цей твір спочатку було холодно сприйнято віденською публікою і тільки після сенсаційного успіху в інших країнах була оцінена у Відні. В 1885 Штраус створив одну з самих популярних в Європі оперет Циганський барон. Серед інших оперет виділяються Весела війна 1881, Ніч у Венеції 1883.

У віденській опереті Штрауса велику роль відводиться музиці. В ній присутня стихія танцю тому її можна назвати танцювальною оперетою – польки, мазурки, галопу, чардашу і особливо вальсу, що насичує дійство стрімким рухом, дає відчуття святковості, романтичного підйому почуттів.

Драматургічно оперети Штрауса поступаються оперетам Оффенбаха. По змісту вони менше злободенні, в них відсутні сатиричний елемент, на перший план виступають ліричні мотиви. Традиції Штрауса продовжили в своїх оперетах О. Штраус, Ф. Легар, І. Кальман.

Штраус зробив великий вплив на композиторів, які зверталися услід за ним до стихії віденської пісенно-танцювальної музики, - Г. Малера, Р. Штрауса опера Кавалер троянди, М. Равеля.

Найвидатніші музиканти-сучасники цінували його талант композитора і диригента.

Його твори:

Комічна опера Лицар Пасман,

Балет Золушка;

Оперети – Веселі віденські жінки;

Індиго і 40 розбійників;

Літаюча миша;

Каліостро у Відні;

Принц Мафусаїл;

Сліпа Корова;

Мереживна хустинка королеви;

Весела війна;

Ніч у Венеції;

Циганський барон;

Сімпліціус;

Княгиня Нінетта;

Лісовий сторож;

Богиня благо розуму;

Віденська кров;

Для оркестру – 168 вальсів,

В т. ч. Прощання з Петербургом;

Ранкові листки;

На чудовому блакитному Дунаї;

Життя артиста;

Казки Віденського лісу;

Радійте життю;

Новий Відень;

Тисяча і одна ніч;

Віденська кров;

Осінні голоси;

Улюблений вальс;

Імператорський вальс;

177 польок, в т. ч. Бал юристів;

73 кадрилі;

43 марші: Персидський марш;

31 мазурка і галоп: Легка кров.

Брукнер Антон

Брукнер Bruckner Антон 4.ІХ.1824, Ансфельден. поблизу Лінца – 11.Х.1896, Відень – австрійський композитор. В ранньому віці працював органістом. потім учителем. Музичну освіту отримав самоучкою. Професійним музикантом став після перемоги на конкурсі органістів в Лінці в 1853 р. Працюючи органістом в Лінцськім соборі, Брукнер писав духовну, хорову та органну музику. В 1866 переїхав до Відня. З цього ж року викладав у Віденській консерваторії. Серед його учнів – Г. Малер, А. Нікіш, Ф. Клозе. В 60-80-ті роки Брукнер створив свої симфонії, тільки вони виконувалися рідко. Після смерті Брукнера творчість композитора пропагували диригенти Ф. Мотль, Ф. Вейнгартнер, Г. Леві, Ф. Льове, Й. Шальк, З. Окс.

В 1912 А. Тьоллеріх поклав початок руху за пропаганду творчості Брукнера, завданням якого стали організація фестивалів. До 1936 виявлено підроблений текст симфонії Брукнера.

Брукнер – один із великих симфоністів другої половини 19 століття. Тісно зв’язаний з австрійським фольклором і традиціями музичної класики, він відновив у своїй творчості монументальний симфонічний стиль.

Найбільш видатні і характерні його зрілі симфонії починаючи із 3-ї, присвяченої Р. Вагнеру 1873, і особливо 4-та Романтична, 1874, 7-ма 1883, 2-га частина симфонії виникла під враженням смерті Вагнера, 8-ма Трагічна, 1887, 9-та Готична, 1894. Більшість симфоній перероблювалося композитором. 9-та симфонія була закінчена, 1-й передували дві симфонії, не виконані при житті композитора і не мавші нумерації.

Для творчості Брукнера характерна етнічна підвищеність. В симфоніях композитор втілив повагу перед красою. Для симфоній Брукнера характерні довгі хвилі нарощувань.

У Брукнера був великий дар мелодичних винаходів. Музична тканина його вигадок поліфонічна. Гармонія відмічена завойовуванням пізнього романтизму. Оркестровка оригінальна.

Писав:

Для солістів, хору і оркестру – Реквієм, Меса № 1, Меса № 2, Меса № 3, Missa solemnis, 150-й псалом, Ave Maria. Для оркестру – увертюра, симфонія дві не пронумеровані, тобто перші, симфонія № 1, № 2, № 3, № 4 Романтична, № 5, № 6, № 7, № 8, № 9 не закінчена. Камерно-інструментальні твори – струнний квінтет.

Вольф Хуго

Вольф Wolf Хуго 13.ІІІ.1860, Відніш-грац, сьогодні Словеньградец; Югославія – 22.ІІ.1903, Відень – австрійський композитор і музичний критик.

В 1875-77 вчився у Віденській консерваторії. В подальшому самостійно добився вільного володіння фортепіано і знання музичної літератури. В 1881-82 рр. диригент Зальцбургського міського театру. В 1884-87 Вольф співпрацював в щотижневику Wiener Sakonblatt. З 1888 виступав в якості акомпаніатора.

Переломом в житті Вольфа виявився 1888 р. Вольф склав ряд зрілих творів – пісні на слова Е. Мерине, Й. Ейхендорфа, І. В.Гете. В 1888-91 Вольф завершує збірник пісень на тексти Ейхендорфа, Гете, створює Іспанську книгу пісень. Пісні Вольфа завойовують все більше визнання.

В 1892-94 – період творчого мовчання композитора. В 1895 Вольф пише комічну оперу Коррехідор, в 1896 закінчує Італійську книгу пісень, в 1897 р. починає створення музичної драми Мануель Венегас. Тоді його настигає перший приступ невиліковної хвороби і в 1898 р. Вольф потрапляє в лікарню для душевнохворих, де він і помер через 4 роки.

Більшу частину спадщини Вольфа складають пісні приблизно 300.

Творче кредо Вольфа визначалося в позитивній осмисленості побуту. Композитор відносив себе до об’єктивних?, зацікавленим в судженнях про навколишнє зі сторони, що відбилося на виборі ним поетичних сюжетів. В багатьох піснях Вольф досяг такої рельєфності в передачі діяльності, що вони сприймаються як драматичні сценки. З точки зору прийомів речового інтонування Вольф близький творчості А. С.Даргомижського і М. П.Мусоргського. Велику увагу Вольф приділяв розробці партії фортепіано, збудовану на розвитку характерних мотивів.